29-12-2025 08:02, 08:02
" Не ждуни" прифронтових міст...
Зима 23го... Тяжкі бої за Бахмут. Ми з Ромчиком летимо на авто через Часів Яр. Починають містечко крити градами. Відстоялися в умовному укритті, і за хвилин двадцять продовжили тримати шлях на Бахмут. Посеред чергової вулиці приватного сектору зупиняє автівку чоловік в броні з написом на англійській мові "Press". З його емоційної англійської розумію що він журналіст якогось видання, знімає сюжет, і що тут потрібна допомога.
Виходимо з авто, заходимо у двір. Двором назвати уламки було складно, бо град знищив ворота і частину будинку. Журналіст пояснює що в будинку літня жінка, сюди щойно прилетіло, він хоче її евакуювати але вона відмовляється.
В напіврозваленій хатині бабуся... маленька, старенька, погано чує... але говорить українською, точніше суржиком, який досить поширений в цій місцевості серед людей похилого віку.
Кажу бабуню, виїзджайте. Тут за місяць пекло буде. Зараз зима, будинок ваш зруйновано. Загинете під обстрілами.
А вона мені: дитино, нема куди мені їхати. Дітей нема, близьких родичів теж, чоловік помер давно. Мені 82роки. Живу з пенсії та городу. Не поїду я нікуди. Хто мені будинок де дасть щоби я дожити могла?
Кажу бабуню, будинку нема, є квартира в Запоріжжі. Моя. Живіть скільки треба, допомагати буду.
Каже ні, тут залишуся, не проси дочко. Жити треба за щось. Тут город годував, а там з голоду помирати...
Я довго намагалася її переконати. Не вийшло. Журналіст теж просив. Пропонував житло в Краматорську для неї знімати... не поїхала...
Ми лишили всі що мали продукти. Запасний спальник...
Ми поїхали далі в Бахмут...
А ця бабуня мені два роки перед очима стоїть, забути не можу. Думала якби десь в селі Мала невеликий будинок, могла би її прихистити. Вона би і город мала, і якесь хазяйство типу курочок. Але я не мала будиночка в селі. І дачі не мала подалі від фронту.
Чи вижила вона? Я не знаю... ми тоді в пеклі Бахмуту надовго застрягли...
І таких історій у мене і побратимів безліч... про літніх людей без родин, які приросли до своїх хат і своєї землі... до городу і яблуньки в саду... людей, які по факту нажаль державі не потрібні.
Рішення прийшло якось саме. Коли сиділа в бункері заповнюючи чергові документи ( так, командир ще і частково штабне щуря).
Увесь 2026й рік свої бойові буду відкладати, і куплю десь в центральний Україні пару будиночків для таких бабунь... щоби наступного разу коли зустріну таку в якомусь фронтовому селі або містечку, я мала можливість її звідти забрати... і дати знову їй будиночок, город, і яблуньку в саду...
Знаю що мої покійні дідусь з бабусею це рішення підтримують. А далі якось воно буде. Лише би війна не перервала ці плани і не забрала мене раніше строку))).
От такі плани на наступний рік))). Ну і звичайно знищувати орчатню ще більше))
Ураган доповідь закінчила.
Зима 23го... Тяжкі бої за Бахмут. Ми з Ромчиком летимо на авто через Часів Яр. Починають містечко крити градами. Відстоялися в умовному укритті, і за хвилин двадцять продовжили тримати шлях на Бахмут. Посеред чергової вулиці приватного сектору зупиняє автівку чоловік в броні з написом на англійській мові "Press". З його емоційної англійської розумію що він журналіст якогось видання, знімає сюжет, і що тут потрібна допомога.
Виходимо з авто, заходимо у двір. Двором назвати уламки було складно, бо град знищив ворота і частину будинку. Журналіст пояснює що в будинку літня жінка, сюди щойно прилетіло, він хоче її евакуювати але вона відмовляється.
В напіврозваленій хатині бабуся... маленька, старенька, погано чує... але говорить українською, точніше суржиком, який досить поширений в цій місцевості серед людей похилого віку.
Кажу бабуню, виїзджайте. Тут за місяць пекло буде. Зараз зима, будинок ваш зруйновано. Загинете під обстрілами.
А вона мені: дитино, нема куди мені їхати. Дітей нема, близьких родичів теж, чоловік помер давно. Мені 82роки. Живу з пенсії та городу. Не поїду я нікуди. Хто мені будинок де дасть щоби я дожити могла?
Кажу бабуню, будинку нема, є квартира в Запоріжжі. Моя. Живіть скільки треба, допомагати буду.
Каже ні, тут залишуся, не проси дочко. Жити треба за щось. Тут город годував, а там з голоду помирати...
Я довго намагалася її переконати. Не вийшло. Журналіст теж просив. Пропонував житло в Краматорську для неї знімати... не поїхала...
Ми лишили всі що мали продукти. Запасний спальник...
Ми поїхали далі в Бахмут...
А ця бабуня мені два роки перед очима стоїть, забути не можу. Думала якби десь в селі Мала невеликий будинок, могла би її прихистити. Вона би і город мала, і якесь хазяйство типу курочок. Але я не мала будиночка в селі. І дачі не мала подалі від фронту.
Чи вижила вона? Я не знаю... ми тоді в пеклі Бахмуту надовго застрягли...
І таких історій у мене і побратимів безліч... про літніх людей без родин, які приросли до своїх хат і своєї землі... до городу і яблуньки в саду... людей, які по факту нажаль державі не потрібні.
Рішення прийшло якось саме. Коли сиділа в бункері заповнюючи чергові документи ( так, командир ще і частково штабне щуря).
Увесь 2026й рік свої бойові буду відкладати, і куплю десь в центральний Україні пару будиночків для таких бабунь... щоби наступного разу коли зустріну таку в якомусь фронтовому селі або містечку, я мала можливість її звідти забрати... і дати знову їй будиночок, город, і яблуньку в саду...
Знаю що мої покійні дідусь з бабусею це рішення підтримують. А далі якось воно буде. Лише би війна не перервала ці плани і не забрала мене раніше строку))).
От такі плани на наступний рік))). Ну і звичайно знищувати орчатню ще більше))
Ураган доповідь закінчила.