Як кажуть у нас в Україні: "Ма! Вже срать пора, а ми досі не їли"...

[Guest]

Історія...
Прилетів в Перу, в Ліму. Транзитом на Амазонку.
Летіть довго й тяжко, як тоді здавалося. Київ-Париж - три з половиною години, дев'ять годин пересадка, Париж - Ліма: 11 годин. А я ще й не пив...
Долетів. Ще з аеропорту Ліми до набережної Мірафлорес - три години в тотальних пробках...
Джетлаг і трохи тупий...
Заходжу в номер. Номер був 516 (це важно!)
Я переплутав і пішов в 615.
Там - уборка номера. Кажуть, сорі сеньор! Нам треба ще хвилин сорок.
- Та, норм, кажу. Ок.
Роздягся догола, вдяг халат. Паспорт, гроші, кредитні карти, телефон - в сейф... Пішов у сауну.
Вертаюся я через дві години... В номер...
В 516... Бо так на карті написано...
В номері нічого немає...
І стою я в тому халаті... Ні грошей, ні телефона, ні кредиток, ні паспорта, нічого! Навіть трусів немає...
І додому - 13 тисяч кілометрів...
Потроху виходжу з обморока, кумекаю, як воно так сталося...
Йду на рецепцію. На першому поверсі на мене падає сокира з пожарного крана... Голову розбило до крові...
Заходжу з сокирою на рецепцію... В халаті... Весь в крові, як Джен Ніколсон...
Там якраз свайба була... Побачили мене, кажуть: АААААА!
І побігли надвір...
Кажу: я з 516, мені треба в 615!
Вона каже: нашо?
- Я там раніше жив
- Коли, раніше?
- Не важно